К. філол.н. Супрун Л.В.

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського

ГЕНЕЗА І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ПІД ВПЛИВОМ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ

Специфікою лексичного ярусу мови є те, що його елементи, позначаючи предмети та явища, процеси, ознаки матеріального світу, поняття зі сфери духовного й суспільного життя людини, у своєму існуванні і функціонуванні тісно пов’язані з долею відповідних денотатів. Аналізуючи слова, ми повинні зрозуміти задум творців, закладений у них, і це дозволить нам пізнати природу того, що назване словом. Так, усвідомлюючи функції і призначення язичницьких богів, а також міфологізованих істот та явищ, ми можемо ретельно простежити семантичну й словотворчу еволюцію усієї парадигми їх похідних. Здійснюючи дослідження в такому напрямку, ми доходимо певних висновків.

1. Українська мова як самостійна виокремилась з єдиної прамови, успадкувавши основні спільні корені, що у процесі еволюції утворили ряд похідних, оформлених уже за власне українськими фонетичними і граматичними законами, а також набули певних відтінків значення, в основі своїй зберігши первісну провідну семантику.

2. Простежується тісний зв’язок сучасної української мови з давньою літературною мовою індійських аріїв – санскритом. Найбільш помітними є логіко-асоціативні зв’язки, а також зв’язки на фонетичному, морфологічному та лексичному рівнях. Опрацьовуючи останній, ми з’ясували, що 63 відсотки спеціально підібраних українсько-санскритських кореневих пар є тотожними, 25 відсотків мають спільну кореневу сутність і лише 12 відсотків не мають ні тотожності, ні спільного «кореневища».

3. Відомості про праукраїнські вірування найбільш повно містяться у найдавніших пам’ятках літератури – «Велесовій книзі» та «Слові о полку Ігоревім». Проблеми лінгвістичної інтерпретації названих пам’яток пояснюються недостатнім мовознавчим рівнем дослідження (особливо «Велесової книги»), а також певними неточностями і відхиленнями від оригіналу у пізніших списках. Зокрема, «Слово о полку Ігоревім» багато разів переписувалось і кожен переписувач «підправляв» правопис на ближчий своїй добі, поновлював його, тому зрештою губилися мовні особливості оригіналу, такі важливі для дослідження еволюції фонетичних і граматичних форм сучасних слів.

4. Лексико-семантичний арсенал мови (літературної та діалектів) включає кілька генетичних шарів, але найбільш продуктивним у плані лексичного розвитку є генетичний шар, який містить слова та значення, що виникли внаслідок лексичної і семантичної деривації від успадкованих коренів та лексем, семем.

5. Якісно важливу роль у формуванні апелятивної та номінативної лексики української мови відіграють міфоніми (найменування суб’єкта та об’єкта в переказах, казках, міфах) та теоніми (власна назва, найменування божества).

Шляхи творення і збагачення лексичного фонду мови за рахунок язичницьких номенів різноманітні:

- явища персоніфікації і зворотний перехід персоніфікованих номенів у розряд апелятивної лексики;

- суфіксальний, префіксальний та суфіксально-префіксальний способи творення низки похідних від спільного кореня, яким виступав язичницький номен;

- повне збереження або часткове відхилення, варіативність семантики похідних.

6. Імена богів та назви явищ відрізняються за рівнем їхньої лексичної функціональності. Так, найбільш лексично продуктивними були ті язичницькі номени, які представляли найшанованіших богів, зокрема велику кількість похідних як номінативної, так і апелятивної лексики (розряду іменників, відіменникових прикметників, дієслів, дієприкметників) українська мова одержала від наймасштабнішого і найдревнішого культу верховного бога Рода.

7. Окремі язичницькі номени були більш здатні до формування апелятивної лексики, але таких досить мало. Проте, майже всі імена праукраїнських богів відобразилися у конкретних зразках номінативної лексики, а саме у гідронімах, топонімах, ойконімах, антропонімах. Так, всі найбільші річки України мають у своїй назві корінь –дн-, генетично споріднений з іменем язичницької богині Дани.

8. Кожна з похідних словоформ має тенденції до активності чи пасивності, тобто належності до активного словникового складу (загальновживана літературна апелятивна лексика, назви нині існуючих великих водних та територіальних об’єктів) або пасивного словникового складу української мови (маловживані діалектні лексеми, малоактивна культурологічна лексика та ін.).

9. Дуже важливою є роль рідної мови як генетичного і духовного коду нації, адже вона ввібрала у себе не лише культурологічні, світоглядні особливості еволюції наших предків, але й спосіб їх мислення, мовоформування та спілкування з природою і оточуючими.

Формування лексики української мови на тлі дохристиянських вірувань українського етносу – тема, яка має значні перспективи подальших досліджень.